Ліс біля Монастиря — мовчазний свідок трагедії. Він дивиться нам у вічі й питає: чи пам’ятаємо? Чи зрозуміли ціну?

Ті, кого вбили тоді, не дожили до нашого часу. Але їхня боротьба дожила до нас.

Й боляче усвідомлювати, що ця історія — не лише з минулого. Сьогодні знову гинуть українці. З усієї України, під небом, яке розривають ракети, нині воїни продовжують ту саму боротьбу — за право бути. За мову. За державу. За свободу. Як і ті, що спочивають у Верхраті, вони йдуть у бій не за славу — за життя інших.

Між ними — десятиліття. Різні епохи, але одна доля. 

Одна незламна воля. 

Одна нація.